Сьогодні я збираюся викинути свій "Лист у вічність ", який ми писали в кінці 11-го класу. Дістала його з серванту, ще раз перечитала, і зрозуміла, що даремно усі ці місяці після зустріч... Показать полностью▼

Сьогодні я збираюся викинути свій "Лист у вічність", який ми писали в кінці 11-го класу. Дістала його з серванту, ще раз перечитала, і зрозуміла, що даремно усі ці місяці після зустрічі випускників зберігала його. Нема чого берегти, нема, що дітям показати, про що розповісти. Зате є що порадити дітям, коли вони будуть писати свого такого ж листа. Жодної конкретики у моєму листі, жодного бажання, мрії, сподівання, якоїсь мети. Якою ж потрібно було бути забитою, затурканою, аби ні про що не мріяти, ні чого не хотіти? Ні, я мріяла, але боялася аби оточуючі дізналися про мої мрії, я мала багато почутів, але не на людські очі. А мрії то були примітивні, такі мізерні. Звічайно не відчуваючи жодної підтримки з боку батьків, не бачачи жодної поблажливості зі сторони світу цього, марно було б будвати щось захмарне, нездійснене. Десь глибоко в душі жевріла надія, але промовити її вслух (кому це цікаво), написати на папері (хтось може знайти цей папірець). І ця іскорка тліла тільки глибоко всередині мене. Залишалося лише сподіватися на долю...

Початок листа ну вже дуже офіційний.. Таке враження, що через десять років переді мною сидітимуль лишень високоповажні люди, а не однокашники. Пишу про те, що сліз нема, хоча і з школою прощаюся. Неправда, були сльози, однак було у моєму житті багато неприємних спогадів, повязаних з місцем мого дитинства, зі школою, з якими хотілося швидше розпрощатися, але вже тепер розумію, що навіть поїхавши кудись далеко, твої мухи все-одно залишаються у твої й голові, при тобі, і їх позбутися вкрай важко. Тепер лише розумію, що люди вряд чи памятають, що ти поганенько була вдягнута та неохайно причесана, але насамперед потрібно бути особистістю. Не зраджувати собі, своєму внутрішньому світу. Не брати приклад з інших. І якщо ти не така, як всі, якщо тобі подобаються абсолютно інші речі, то не злочин, треба зробити це своєю перевагою.

Пищу про подорож до Криму. Так мало про це пишу, а тепер розумію, що зробила помилку. Бо потрібно було звернути увагу на свої вподобання. Я хотіла стати вчителем історії, то потрібно було ним стати, потрібно було вступати на історичний. Але ж економічний - це модно. До дітька моду! Хто знав, що через роки, коли дітки підростуть, коли з чоловіком матимемо пристойний достаток, душа затужить за тим, що залишилося нездійсненим.

Далі згадую кожного з одноклассників. Деяких з них не бачила жодного разу після випускного, але цю сторінку я б зберегла. Справа в тому, що іноді я описую тут такі якості моїх друзів, про які я й сама забула. Цікаво, та й годі..

Дякую вчителям… Мені нудно. Ла-ла-ла, ла-ла, все таке заїжджене. Тепер би сказала Тетяні Андріївні, який то труд бути не тільки вчителем, а вчителем на селі, поєднувати щодену працю по господарству з вчителюванням, та ще й одній виховувати двох дітей. А Лілії Олексіївні сказала би, що нині для мене Вона являється взірцем жіночності. Отакою має бути справжня жінка, чарівною, як Ви. Часом, дивлячись на ваші фото в інтернеті, розумію, що Ви нітрохи не змінилися, лише ще більше розквітли.

Пишу, що боюся дорослого життя. Яке там боюся!? Хіба я знаю що це? Коли вчителі на випускному виголошували свої промови і говорили, що нам буде важко. Хіба ми вірили? Так, в одне вухо зайшло, в інше вилетіло. А тепер вірю. Лише тепер розумію сенс тих слів, коли ти не належиш сама собі, бо повина піклуватися про інших, коли боїшся неправильних вчинків, переймаєшся вихованням дітей, їхнім майбутнім, тяжко працюєш, щоб ні в чому не відчувати потреби, а потім ще й не зважаючи на втому посміхатися. А найголовніше, в часи розпачу, коли хочеться на мить зупинитися, або просто хвилинку відпочити і нікуди не поспішати, хочеться МАМИ. І я заздрю усім, по доброму заздрю, усім хто має МАМУ. Мама, то ніби острівець дитинства, де можна заховатися від жорстокості, невпевненості, від постійної гонитви за чимось. Бути собою. У мене цього немає... Досить про сумне...

Пішли рядки про стосунки з хлопцями. Господи, які там стосунки! Звичайно як будь-яка дівчинка мені подобалися хлопці, я закохувалася. Даремно було побиватися через якісь там невдачі, а тоді я побивалася. В листі цього звісно не написала, вдала що мені ніби байдуже. Доля вже тоді готувала для мене особливу людину. Чоловіка, який навчив мене посміхатися. ми разом майже 10 років, а мені з ним досі весело, тепер я вірю у теорію споріднених душ. Ніби різні зовсім, а ніби єдине ціле. Дві половинки одного Всесвіту. Всесвіту який ми створюємо й досі, самотужки, разом. А ось на рахунок того, що у мене все буде, і буде якось надзвичайно, я не помилилася...

Роздуми про те, що в житті не все купується за гроші й досі актуальні, хоча минуло більш як десять років, нічого в Україні не змінилося, навпаки у дорослому житті все ще більш ускладнено, дійсність викривлена настільки, що їноді це лякає. Наше суспільство потребує змін, сподівається на них, а якщо їх не буде найблищим часом, то я з чесністю кажу: не хочу щоб мої діти жили у цій країні.

Заміж вийшла раніше ніж планувалось, у 19 а не у 23. Але то поняття відносні. Головне не в скільки років, а як прожити життя у шлюбі. Наразі все добре, я не сподіваюся, я знаю, що так буде й надалі.

Нарешті  - мрію подорожувати. О, це вже щось, я й досі про це мрію.

Коли ми зустрілися з однокласниками через 10 років, я зовсім не стала іншою людиною. Ні, все та сама, скромна, соромязлива, неговірка, але я вже через це не переймаюся, бо маю власний Всесвіт, де мене люблять і я люблю. І я так точно при зустрічі не схилю голову через свої погані вчинки, навпаки, буду тримати її гордо. Мені нема що приховувати, нема чого соромитися, і закінчу я як у листі - ЩАСТЯ ВСІМ! Ваша однокласниця - Катя Співак.

Скрыть▲